Благаю, посміхнись хоч ти мені!

О, сонце моє, на світанку,
Благаю, посміхнись хоч ти мені!
Для мене вже немає ранку,
Коли б хотілось жити і мені.
Життя моє таке одноманітне,
І стало, наче чорно-біле те кіно,
І в цьому фільмі все життя моя зав'яне,
Коли не розмалює хтось його.
Пішов від мене той єдиний,
Кого забути я не можу довгий час,
І знов настав той день похмурий,
Й не повернутись більше до життя.
Де ж ходить щастя моє по землі?
Де я любов свою, у сні, згубила,
Десь на дні моєї змученої й мертвої душі?
Не вірю більше тим, хто каже час - це лікар,
Ніщо не допоможе вже мені.
Забути неможливо ту людину,
Яка для тебе стала сенсом у житті.

Одна лиш я про все це пам'ятаю............

Якби ж ти знав, що дні мої безслідно десь зникають
І більше не повернеш їх назад.
А дні з тобою всі вже забувають
І більше нам не повернутися назад.
Одна лиш я про все це пам'ятаю,
Із голови не йде у мене жодна мить,
А я все те повернення чекаю,
Твого повернення чекаю я щодня.
Ти мій жаданий, мій єдиний і коханий,
Для чого боляче зробив мені?
Ти ж знав, що серце не здолає,
І ту безодню вже не перейти мені.
Я знаю, ти любив мене без тями,
Та все ж ти боляче зробив.
Мені залишив тільки болі та страждання,
Собі забрав ти серце і любов мою.
Та знай, чекати я не буду вічно,
Душа втомилась, хочу далі жить,
Своє кохання поховаю теж навічно
І намагатимусь без тебе жить.

Опале кохання.

Кохання моє доцвітає,
І скоро вже цвіт опаде,
А смуток на серце лягає,
І камінь на душу впаде.
А ти все живеш і не знаєш,
Що серце моє ти караєш
За те, що любило безмежно,
За те, що вмирає тепер.
А сонце вже світить і гріє,
Та тільки не нашу любов,
Ми більше не діти з тобою,
А змучені часом й журбою.
Я попрощаюся назавжди,
Чи може змінимо тут щось?
Але чи варто печаль міняти на журбу?