Вона щоранку прокидалась,
Вплітала косу, убиралась,
Ішла босоніж у траву,
А там росою умивалась.
В тумані маревом здавалась
У білому, прозорому вбранні,
Там всі дрібненькі квіточки збирала
І ніжно у віночок заплітала.
А вітер косу розплітав
І тихо смуток розвівав,
З плечей на землю сукня опадала,
Неначе перший, непостійний, білий сніг.
Не було сорому в прекрасній наготі,
А пахощі тих квітів розливались по долині,
Позаду залишалась лиш трава,
Жіночою ходою прим'ята злегка на землині.
Не озираючись, вона ішла вперед,
І промінь сонця грівся на вустах,
Рум'янець розливався від безсоння
І тихий шепіт пісні у словах.
І легко вже, і тихо, і спокійно,
І завмирало все навколо у ту мить.
Пташки здивовано підспівували чуйно,
Вона була щаслива у ту мить.
А якось не з'явилась на світанку
І не зібрала своїм тілом ранішню росу,
Не взяла в ніжні руки жодну квітку,
Тільки залишила нам образ про весну...
